Мені
ласкаво усміхався сонячний літній день. Я йшла полем і милувалася
красою синіх волошок, червоних маків, золотих пшеничних колосків. У
моїх руках красувався великий запашний букет польових квітів. Зриваючи
їх ранила їм стебла і корінці. Враз я почула шепіт. Озирнулася довкола –
нема нікого. Хто ж це мене гукає? Я нахилилася і почула дивні звуки:
- Дівчинко, не лякайся, це я – Земля.
- А хіба ти вмієш говорити?
- Так, але не всі мене чують, - відповіла вона.
-
Подивися, ось там на галявині догоряє вогнище, яке знищує мене. Люди
вносять надмірну кількість добрив, висушують, неправильно обробляють і
тим мені шкодять. Дбайливі господарі, які насаджують зелені рослини,
дотримуються сівозміни, правильно обробляють, продовжують мені життя.
Тоді я віддячую їм сторицею. Ти теж мені допомагай, не зривай без
потреби моєї краси, не виминай моїх безкраїх лугів. Адже в них живуть
усілякі комашки, які корисні для мого життя.
- Щиро дякую, Земле, за відверту розмову. Я буду завжди тебе оберігати.
Тепер я всім розповідаю про свою розмову на пшеничному полі з Землею.
Можливо і ви прислухаєтеся і почуєте, як вона благає нас любити і
оберігати її...
Ольга Бучек
Чудово :)
ВідповістиВидалити