Поетична сторінка

                  Поетична сторінка

                               * * *

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує, 

 
сталить твій дух — тож і терпи, терпи. 

 
Ніхто тебе з недолі не врятує, 

 
ніхто не зіб'є з власної тропи. 

 
На ній і стій, і стрій — допоки скону, 

 
допоки світу й сонця — стій і стій.

 
Хай шлях — до раю, пекла чи полону —

 
усе пройди і винести зумій.

 
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,

 
той, що обрав тебе навіки вік.

 
До нього змалку ти заповідався

 
до нього сам Господь тебе прирік.

 
© Василь Стус
             

     
                                                  
              * * *
А й правда.
Крилатим ґрунту не треба.
Землі немає.
То буде небо.
Немає поля.
То буде воля.
Немає пари.
То будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина?
А що ж людина?
Живе на землі.
Сама не літає.
А крила має.
А крила має!
Вони, ті крила,
Не з пуху-пір’я,
А з правди.
Чесності і довір’я.
У кого – з вічного
Поривання.
У кого — з вірності
У коханні.
У кого — з щирості
До роботи.
У кого — з щедрості
На турботи.
У кого — з пісні,
Або з надії,
Або з поезії,
Або з мрії.
Людина нібито не літає...
А крила має.
А крила має!
                         Ліна Костенко

Учителю...

Який важкий, учителю, твій труд,

Коли в очах дітей байдужість бачиш,

Коли і сили й розум ти даремно тратиш,

Тоді, учителю, важкий твій труд.

Який приємний, вчителю, твій труд,

Коли ти відчуваєш душ єднання,

Збулись у дітях мрії йсподівання,

Тоді твій, вчителю, приємний труд.

Буває, вчителю, святий твій труд, 

Коли маленьке серденько дитяче,

Відчує біль чужий, з біди чужої плаче,

Тоді, учителю, святий твій труд.

Буває вдячним, вчителю, твій труд,

Коли тебе згадають через роки

Ті, що пішли у світ широкий,

Тоді, учителю, твій вдячний труд.

Учителю, який легкий твій труд,

Коли дитячі очі світяться завзяттям,

все хочуть вміти, все бажають знати,

Тоді, учителю, легкий твій труд.

                                  Ірина Переймибіда

Ліна КОСТЕНКО

 

ПІСЕНЬКА З ВАРІАЦІЯМИ

І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить...

А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Отак як є.  А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.

                        *  *  *

А горам завжди значно важче жить…

Рівнині – що ?

Вона як є – рівнина…

На горах небо зморене лежить,

Ховається в них пташка і звірина,

А гори не ховаються – стоять

Такі як є – усім вітрам відкриті…

Комусь же треба небо підпирать,

Щоб нам було надійніше у світі.

Комусь же треба першим буть в ряду,

Приймать на себе грози і лавини

І від рівнин відводити біду,

Собою прикриваючи рівнини.

Вони відкриті – і тому січуть

Їх і дощі, і хвищі, палить змора,

Тумани сліплять і морози б’ють…

Та гори вистоять

На те вони і гори.

               

                     * * *

Настане ранок – посміхнись! 

І кожен день цінуй, як диво!

Навколо себе озирнись,

Скажи собі, що ти – щасливий.

Створи колекцію з удач,

Забудь проблеми і печалі.

І ворогів своїх – пробач,

А злі думки жени подалі.

Збагни нарешті – все мине,

Навіщо ж сили витрачати?

Життя прекрасне, бо одне

Його не варто марнувати!